храмі стали поминатися Предстоятель Української Православної Церкви та єпархіальний Єпископ.

7 грудня архімандрит Арсеній подав на ім'я Архієпископа Володимира рапорт-повідомлення про причини рішення такого вчинку:

​

                                                                                                                              «Його Високопреосвященству,

                                                                                                                                 Високопреосвященнішому Володимиру,

                                                                                                                                 Архієпископу Кам’янському

                                                                                                                                 та Царичанському

  

 Ваше Високопреосвященство, отець-Архієпископ!

29 листопада – 2 грудня 2017 року в Москві відбувся Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, в роботі та засіданнях якого брали участь також Предстоятель та єпископат Української Православної Церкви. Метою Собору було як необхідне вирішення сучасних церковних питань (шлюб, чернецтво, нагороди, тощо), так і вшанування Великого та пам’ятного Собору Російської Церкви 1917 – 1918 років.

Як повідомляє офіційний сайт РПЦ «Священний Синод (РПЦ – АБ) запропонував Архієрейському Собору пропозицію, що надійшла від Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Онуфрія, виокремити в самостійний розділ положення Статуту Російської Православної Церкви, що стосуються Української Православної Церкви, керівний центр якої знаходиться в Києві (виділено нами – АБ)» [5]. Беручи до уваги неодноразово озвучену деякими політиками антиконституційну та протизаконну пропозицію перейменувати Українську Православну Церкву в щось на кшталт «РПЦ в Україні» [8], запропоновані Митрополитом Онуфрієм і схвалені Священним Синодом та Архієрейським Собором Московського Патріархату слова про керівний центр Української Православної Церкви саме в серці нашої держави та колисці Церкви – Києві, було мудро та виважено прописано в Статуті РПЦ.

Однак, разом з розумінням ситуації Церкви в Україні, керівники адміністративного апарату Московської патріархії проявили неабияку черствість і жорсткість по відношенню до Української Церкви, доповнивши Статут РПЦ новими положеннями, які не просто нівелюють попереднє твердження про центр (а, відтак, і місце прийняття всіх без виключення рішень) нашої Церкви в Києві, але й просто позбавляють її прав і свобод, які вона мала донедавна.

Навість самий поверхневий погляд на історію Київської Церкви свідчить про те, що в часи її перебування в Константинопольському Патріархаті (862 – 1686 роки) останній не лише не втручався у внутрішні справи Митрополії без особливої потреби, але й надав статус, який демонстрував її права практично як автокефальної Церкви. Обрання Митрополита та Єпископів, судові справи, традиції богослужіння та мова його звершення, приготування й освячення мира, друкарство – все це Київська Митрополія вирішувала сама мудрим керівництвом своїх Митрополитів і через регулярно скликані ними Собори.

Натомість входження до складу Московського Патріархату практично одразу призвело втрати всіх цих прав: Митрополит перестав обиратися й перетворився з Предстоятеля (обласного Митрополита) на звичайного єпархіального Єпископа просто з древнім «гучним» титулом; Єпископів перестали обирати в єпархіях, а просто призначалися в Москві (згодом – у Санкт-Петербурзі); суд Митрополита став стосуватися лише Київської єпархії, та міг бути оскаржений в Росії; практично всі давні й добрі богослужбові та обрядові традиції підпали під заборону, внаслідок чого відбулася практично повна уніфікація богослужіння з російським; споконвічна київська (давньоукраїнська та загальна слов’янська) церковнослов’янська граматика була заборонена, а замість неї силою насаджена російська; друк книг можна було робити лише з санкції Синоду, й за російськими зразками; єдине що не зазнало змін – приготування та освячення мира в Києві.

У 1918 році вже згадуваний Великий Помісний Собор Російської Церкви надав об’єднаним знову навколо Київської Митрополії єпархіям в Україні статус «церковн[ої] област[і] з її особливими перевагами на засадах автономії» [7, с. 15.]. На превеликий жаль, вже в 1921 році до Києва було направлено возведеного в сан Митрополита Михаїла Єрмакова з титулом Екзарха. Смерть Патріарха Тихона, а також метода ведення церковних справ Московським Митрополитом Сергієм Страгородським «узаконили» de facto перетворення Української Церкви (а саме так її названо в документах Помісного Собору) на Екзархат.

Під час Великої війни, після втечі з України Екзарха Миколая Ярушевича, з ініціативи Волинського Архієпископа Алексія Громадського українські єпархії було знову повернуто до статусу автономних, з їхнім єднанням навколо Предстоятеля, зі збереженням євхаристійної єдності з Єдиною Святою Соборною та Апостольською Церквою, а юрисдикційно – з Московською Церквою. Церкву в Генерал-губернаторстві (Рейсхкомісаріаті «Україна») стали називати «автономною», аби відрізняти її від неканонічної УАПЦ. З очищенням України від нацистів, й з новим приходом СРСР церковна автономія була знову ліквідована призначенням Екзарха Івана Соколова.

Стараннями Митрополита Київського Філарета Денисенка (наразі не важлива мотивація його вчинків у цій шляхетній справі) в 1990 році Український Екзархат було перетворено на Українську Православну Церкву. Доброї пам’яті Патріарх Московський Олексій ІІ офіційно закріпив статут Української Церкви як «незалежно[ї] та самостійно[ї] в своєму управлінні» [4]. З того часу розпочинається новий етап у бутті нашої Церкви. Своєю Грамотою Олексій ІІ відроджував давні права Київської обласної Митрополії (хіба що за виключенням обрання Єпископів у кожній єпархії – але такої практики й не знає Російська Церква; та без відновлення/продовження традиції мироваріння в Києві [3]). З обранням на Святу Кафедру блаженної пам’яті святителя Володимира Сабодана права Української Церкви було розширено ще більше: канонізації святих стали відбуватися за результатами роботи не московської, а київської Комісії; Священний Синод став складатися з постійних та запрошуваних членів; Єпископів обирав та призначав Священний Синод Української Православної Церкви; церковні нагороди священнослужителям благословляв не Патріарх Московський, а Митрополит Київський; відкриття єпархій та піклування про їхнє заміщення в разі відсутності Єпископа теж покладалося в канонічні права українського Синоду; суд Митрополита Київського став найвищою судовою інстанцією, а найважливіші рішення (як прийняття Статуту, обрання нового Предстоятеля) приймалися на Соборі Єпископів України; з 1997 року титул Митрополита Київського як «Блаженніший» став вживаним не лише в межах Української Церкви, але й на території всього Московського Патріархату; в парафіях, де в силу якихось причин не хотіли поминати за богослужінням ім’я Московського Патріарха, Митрополитом Володимиром благословлялося поминання Митрополита Київського та свого єпархіального Єпископа. Така ж сама практика продовжувалася й з обранням на посаду Предстоятеля Митрополита Онуфрія Березовського.

З 2014 року Україна опинилася в непростих умовах: з одного боку відбулася нечувана до тих пір консолідація суспільства на засадах справжнього патріотизму, але ціна цього стала високою – війна на сході та втрата Криму. Мовчанням, а то й прямим чи побічним сприянням намаганням державної влади Російської Федерації взяти під контроль землі України, Московська патріархія лицемірно зраджувала інтересам Української Православної Церкви. Допомога нашої Церкви воїнам і переселенцям, старанна патріотична робота в єпархіях – все це раз за разом нівелювали або проповіддю про горделивий «російський світ» [2], то заявами про «братовбивчу війну», то ще гіршими церковно-політичними проектами, метою яких є дискредитація України як держави, а Української Церкви – як такої, що має повне право на автокефалію.

Не всі наші брати й сестри во Христі з Росії розуміють, що єдність церковна не тільки не означає, але й не передбачає єдності політичної, або політичних поглядів – це зовсім інші системи оцінки життя та подій. Все це наш народ пройшов ще в часи святих Князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, коли греки збиралися через церковну єдність підпорядкувати собі Русь, а Київські Князі воювали з ними (саме тому князя Володимира так довго відмовлялися канонізовувати в Константинополі). Сьогодні, завдяки таким вчинкам з боку Московської патріархії, в Україні відмовляються перереєтровувати Статути єпархій та парафій, а в Верховній Раді пропонують на затвердження законопроекти, аби перейменувати нас на «РПЦ в Україні».

Під час політичної та соціально-економічної негоди наші російські сусіди не тільки не допомогли Україні, але й вкрали частину її землі – цього український народ не забуде ніколи. Однак члени Церкви Христової мають ставитися до грішників з розумінням, пам’ятаючи про власну грішність, і про силу прощення Господа. Саме тому весь цей час ми мовчали, аби не забарвлювати церковні вчинки політичним аспектом (хоча як громадянам України, як патріотам своєї Батьківщини завжди боляче й огидно дивитися на витівки Кремля та патріархії щодо України) – адже одним з улюблених аргументів з числа не дружніх до України росіян є заяви про «націоналізм», «ненависть до Росії», що ми «бандерівці», тощо.

На останньому Соборі в Москві щодо Української Православної Церкви були прийняті рішення, які практично повністю нівелюють всі ті права та свободи, які вона мала з 1990 року й до цих сумнозвізних постанов. Мова йде за вже згадувані внесення до Статуту РПЦ, в результаті чого віднині слід Статут Української Православної Церкви затверджувати в Москві [5, п. Х.3]. Натомість за Статутом нашої Церкви цей документ має ухвалюватися, доповнюватися та змінюватися виключно постановою Собору Української Православної Церкви [10, пп. ІІ, 1; ІІ, 7].

Прописана в новій редакції Статуту РПЦ норма про поминання «імені Патріарха Московського» «у всіх храмах» [5, п. Х.6] з одного боку є парафразом частини Статуту Української Церкви, що «ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України підноситься за богослужінням у всіх храмах і монастирях Української Православної Церкви після імені Святішого Патріарха Московського» [10, п. V, 5], але з іншого змінює встановлений порядок речей. Згідно з українським Статутом мова йде про поминання імені Митрополита Київського «у всіх храмах і монастирях» нашої Церкви; і доповненням до цього є згадування, що цьому передує поминання імені Патріарха. Тобто в нинішній своїй редакції Статут говорить про обов’язковість поминання імені Митрополита України. А, як вже було сказано раніше, за благословінням Митрополитів Володимира та Онуфрія ім’я Московського Патріарха можна не згадувати на богослужіннях – це й було хоча й не прямо, але побічно прописано в Статуті. Тепер же РПЦ стала вимагати поминати свого Патріарха в усіх храмах Української Православної Церкви. Інакше як горделивим нерозумінням справжньої церковної та політичної ситуації, що є зараз в Україні це не можна пояснити! З храмів під час служб виходять люди, коли чують ім’я та титул Московського Патріарха; частина людей переходить в УПЦ КП та УАПЦ тільки б не чути цього імені (не так давно саме в силу цієї причини на заході люди пішли в унію). Так – це не робить їм особливої честі, адже ми приходимо до Господа, а не до конкретного священнослужителя. Але в нинішніх умовах для населення України є певним подвигом чути це ім’я на службі, і при тому стриматися від засудження, адже ми не для того приходимо в храм.

Наступним кроком по знищенню прав Української Православної Церкви та явним порушенням її Статуту є пункт про єпархії, згідно з яким «Рішення про утворення або скасування єпархій, що входять до Української Православної Церкви, і про визначення їхніх територіальних кордонів приймаються її Синодом, з подальшим затвердженням Архієрейським Собором (виділено нами – АБ)» – тобто Собором РПЦ! Згідно з діючим Статутом нашої Церкви «єпархі[ї] створюється за рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви з подальшим ухваленням Собором єпископів Української Православної Церкви. Межі єпархій на території України визначаються Священним Синодом Української Православної Церкви з подальшим ухваленням Собором єпископів Української Православної Церкви (виділено нами – АБ)» [10, п. VII, 2 – 3]. Таким чином, нововведення Москви є як порушенням традиції, що встановилася за Предстоятельство щонайменше двох Митрополитів Володимира та Онуфрія (на превеликий жаль, не маємо текстів Статуту часів Філарета Денисенка), а також канонічних документів, за якими Церква жила в цей час.

Десятим пунктом нової редакції російського церковного Статуту прописується, що «Рішення Помісного та Архієрейського Соборів є обов’язковими для Української Православної Церкви (виділено нами – АБ)» [5, п. Х, 10]. Це знову протирічить Статуту Української Церкви, де сказано, що Собор Української Православної Церкви здійснює «нагляд за втіленням у життя рішень Помісних Соборів (виділено нами – АБ) Р[…]П[…]Ц[…]»[10, п. II, 6в]. Таким чином, Українська Церква має піклуватися про втілення рішень лише Помісного Собору, і Архієрейський Собор РПЦ не впливає на її життя. Беручи до уваги тенденцію проведення Помісних Соборів в РПЦ лише для обрання нового Патріарха (адже на Помісному Соборі 1992 року була схвалена постанова «мати міркування про дарування Українській Православній Церкві повної канонічної незалежності на черговому Помісному Соборі (виділено нами – АБ)» [6, п. 1]), рішення цих Соборів і приймається в Українській Церкві визнанням нового Патріарха. Доповнення Статуту РПЦ положенням про рішення Архієрейських Соборів суперечить як Статуту Української Церкви, так і її практиці (адже в більшості своїх рішень Архієрейські Собори РПЦ дотримуються суто російської церковної практики, яка не завжди може бути застосована в українських реаліях).

Наступний пункт російського Статуту нав’язує рішення Синоду РПЦ Українській Церкві: «Рішення Священного Синоду (РПЦ – АБ) діють в Українській Православній Церкві з урахуванням особливостей, що визначають самостійний характер її управління» [5, п. Х, 11]. Ніде в Статуті Української Церкви немає згадки про рішення Синоду РПЦ. Крім того, якщо наша Церква незалежна та самостійна в своєму управлінні (як це гарантує Грамота Патріарха Олексія), а також має свій Синод, то для чого прописувати норму про необхідність про прийняття рішень російського Синоду, хоча й з «урахуванням особливостей». Яких особливостей? Таких, що маємо свій Синод і Собор? Тоді для чого нам їхні постанови? Цим російські церковні дипломати започаткували причину для різних тлумачень непростих ситуацій та рішень; говорячи простіше – канонічну колізію. І це коли Господь «таємно не говорив нічого» (Ів. 18, 20), і нас навчає тому ж самому (вже не кажучи про двозначність заяв).

Говорячи за тему суду, Статут РПЦ доповнився новим положенням про те, що «в Українській Православній Церкві діє власна вища церковно-судова інстанція. При цьому суд Архієрейського Собору (РПЦ – АБ) є церковним судом вищої інстанції для Української Православної Церкви (виділено нами – АБ)» [5, п. Х, 12]. В цьому знову є порушення українського Статуту, згідно з яким «Собор єпископів є церковним судом вищої інстанції (виділено нами – АБ)» [10, п. III, 7]. Відтепер, в будь-які судові справи Української Церкви Москва може втручатися на підставі такого свого пункту. А це також стосується і суду над Єпископами та Предстоятелем – що раніше було прерогативою суто Української Православної Церкви (достатньо подивитися хоча би на історію з Філаретом Денисенком та його прибічниками).

Останнім, 13-м, пунктом в новій редакції російського Статуту говориться про те, що «Українська Православна Церква отримує святе миро від Патріарха Московського» [5, п. Х, 13]. Окрім того, що в українському Статуті немає жодного слова про таку норму (навіть при тому, що на практиці вона існує), таке рішення повністю перекриває можливість для відродження традиції приготування та освячення святого мира в Києві, як це було в давні (до 1917 року) часи.

Таким чином, новими постановами Московська Церква не лише не допомогла Церкві Київській в її непростому становищі в нинішніх політичних та соціальних реаліях, але й, навпаки, лицемірно й зрадницькі (часто завуальовано) позбавила основних прав і привілеїв, номінально підкресливши своє піклування про вірних України словами про «центр у Києві», а реально документально зафіксувавши перетворення Української Православної Церкви в кращому випадку на церковну одиницю з правами Езархату (як це було до 1990 року).

Беручи до уваги відвертий наступ на Українську Церкву з боку Московської патріархії; на її права; відверте нехтування Грамотою Патріарха Олексія ІІ про особливий статус Української Церкви як незалежної та самостійної в своєму управлінні; ігнорування практики нашої Церкви й нинішніх потреб її кліру та вірних; від себе особисто, а також від імені ввіреної Всесильним Богом через Ваше Високопреосвященство пастви, шанобливо повідомляю Вам, Владика, про припинення поминання під час богослужінь імені Московського Патріарха. Це рішення обумовлено не політичними міркуваннями (адже, як вірні Церкви Господньої, маємо церковні інтереси ставити на перше місце), не «націоналістичними вимогами» (інакше би давно так вчинили), а саме болем і горем, яке спіткало наше серце через рішення Собору РПЦ щодо Української Церкви. Цей суто церковний протест пов’язаний не лише з часом Предстоятельства Патріарха Кирила Гундяєва, і триватиме щонайменше до тих пір, доки всі ці ганебні рішення не будуть викреслені зі Статуту РПЦ, а права й привілеї Української Православної Церкви не будуть повернені хоча би в об’ємі до 29 листопада 2017 року.

У зв’язку з вищеозначеним, після недільного богослужіння 3 грудня 2017 року, в парафії преподобного Сергія відбулося детальне обговоренням нав’язаної з Москви ситуації, результатом чого й стало одностайне (без жодного заперечення) рішення про припинення поминання імені Московського Патріарха в якості протесту. Починаючи зі свята Введення до Храму Пресвятої Богородиці, в нашому храмі поминаються лише Митрополит Київський та Єпископ Кам’янський – тобто використовується багаторічна практика, благословіння на яку давали Митрополити Володимир та Онуфрій.

Сподіваючись на розуміння ситуації, також шанобливо повідомляю Вашому Високопреосвященству про подальшу публікацію цього документу в інтернет-мережах. Не для гордині – а для прикладу братам по служінню, а також для того, аби в Московській патріархії побачили справжню реакцію на їхні вчинки, і зрозуміли, що навіть самий простий священик в Україні готовий боронити свою Церкву від загарбання та приниження.

 

З повагою та молитвою за Ваше Високопреосвященство,

архімандрит о. Арсеній Бочкарь 

 настоятель храму преподобного Сергія Радонєжського,

доктор богослов’я, доцент

 

Використана література

1. СВЯТЕ ЄВАНГЕЛІЄ. – Видавничий відділ Української Православної Церкви, К., 2011. – 479 с.

2. Арсеній Бочкарь, ігум. Що являє собою «Руський мир»? Витоки, сучасний стан, уроки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/7780-shho-yavlyaye-soboyu-ruskij-mir-vitoki-suchasnij-stan-uroki.html. Дата доступу 06. 12. 2017 р.

3. Віктор Бедь, архім., Арсеній Бочкарь, архім. Чи не настав час Українській Православній Церкві відродити традицію мироваріння? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.religion.in.ua/main/history/12183-chi-ne-nastav-chas-ukrayinskij-pravoslavnij-cerkvi-vidroditi-tradiciyu-mirovarinnya.html. Дата доступу 06. 12. 2017 р.

4. ГРАМОТА АЛЕКСИЯ ВТОРОГО, БОЖИЕЮ МИЛОСТИЮ ПАТРИАРХА МОСКОВСКОГО И ВСЕЯ РУСИ, МИТРОПОЛИТУ КИЕВСКОМУ И ВСЕЯ УКРАИНЫ ФИЛАРЕТУ // Неправда московських анафем. – К., 1999. С. 252 – 253.

5. Определение Освященного Архиерейского Собора Русской Православной Церкви «О внесении изменений и дополнений в Устав Русской Православной Церкви и другие документы Русской Православной Церкви» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/5074390.html. Дата доступу 06. 12. 2017 р.

6. Определение относительно обращения епископата Украинской Православной Церкви по поводу дарования ей автокефалии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/526289.html. Дата доступу 06. 12. 2017 р.

7. ОПРЕДѢЛЕНІЕ Священнаго Собора Православной Россійской Церкви ПО ПРОЕКТУ ПОЛОЖЕНІЯ О ВРЕМЕННОМЪ ВЫСШЕМЪ УПРАВЛЕНІИ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ НА УКРАИНѢ 7 (20) Сентября 1918 года.

8. Политики и верующие добиваются переименования УПЦ в "РПЦ в Украине" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/36161-politiki-i-veruyushhie-dobivayutsya-pereimenovaniya-upc-v-rpc-v-ukraine.html. Дата доступу 06. 12. 2017 р.

9. Предстоятель УПЦ разрешил не поминать Патриарха Кирилла [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/31434-predstoyatel-upc-razreshil-ne-pominat-patriarxa-kirilla.html. Дата доступу 06. 12. 2017 р.

10. СТАТУТ ПРО УПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УХВАЛЕНИЙ АРХІЄРЕЙСЬКИМ СОБОРОМ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ 21 ГРУДНЯ 2007 РОКУ. – Українська Православна Церква Київська Митрополія, 2008. – 43 с.».

​

Того ж дня цей текст було опубліковано на релігієзнавчих українських і зарубіжних порталах, а також у соціальних мережах.