Народжений у тяжкі для всіх білорусів часи, хлопчик отримав ім’я Олександр, що походить від давньогрецьких слів ἀλέξω – «захищаю» та ἀνδρός – «людина», та означає «захисник людей». Цю якість Олександр Федорович проніс через усе своє життя, захищаючи інтереси Святої Церкви, її вірних, своїх рідних і близьких. Прізвище Свідунович, за словами одного проректора з наукової роботи Мінської духовної академії Олександра Валерійовича Слєсарева, сказаними автору під час особистої розмови, «є типовим поліським прізвищем білорусів».

Із дитинства хлопчик відрізнявся неабиякою допитливістю, яка лишилася на все життя. Дитинство Олександра Свідуновича припало на час Великої Вітчизняної війни та німецьку окупацію Білорусі, а тому не дивно, що «на все своє життя в пам’яті отця Олександра лишилися спогади про те, як їхній сім’ї довелося голодувати та бідувати, ховатися в лісі від німців, ховатися від бандерівців, що лютували» [2]. Одного разу німці спішно відступили від їхнього села, і місцеві вирішили, що нацисти більше не повернуться. Усі, хто в той час були вільними, побігли до колишнього німецького табору з метою поживи від німецьких речей. Пішов із цими людьми й маленький О. Свідунович, який здобув собі шикарного трофея – німецького акордеона. Коли ж хлопчик, який сам був ледь більшим за музичний інструмент, тягнув додому здобуте, то один чоловік запропонував йому обміняти акордеона на щось незначне, однак, незважаючи на свій вік, хлопець зрозумів, що обмін буде нерівноцінним і, відмовивши, продовжив тягнути свою здобич. Чи варто говорити про те, що відчули батьки, коли дізналися про «подвиг» свого сина, особливо беручи до уваги, що невдовзі німці повернулися та стали нещадно карати всіх, у кого знаходили свої речі? Акордеона сховали в сіні та ще довго він нагадував про колишній «похід» Олександра Федоровича. Однак, цей випадок із дитинства наочно демонструє характер майбутнього протоієрея Олександра – усе, за що би не брався, він доводив до кінця, не шкодуючи власних ані фізичних, ані моральних сил.

цікавився законотворчими актами та легко орієнтувався в канонічному праві Православної Церкви та державному праві Радянського Союзу та незалежної України. Збереглася чимала кількість документів, які о. Олександр вивчав, позначаючи найважливіші для нього місця (в останній період життя він найбільше цікавився державними документами, що гарантували захист пам’яток історії, до яких відноситься й наш Собор). Навіть кандидатська дисертація А. Ф. Свідуновича присвячена доволі складним питанням у канонічному праві Святої Церкви.

Жировицького ставропігійного чоловічого монастиря (с. Жировичі, Слонімський район, Гродненська обл.), в якому з XV століття зберігається одна з найголовніших святинь білоруського народу – Жировицька ікона Богородиці [9], Олександр Федорович успішно вступив до навчання. Саме в цьому надзвичайному за своєю природою та духовним станом місці й почалося становлення майбутнього пастиря.