Народився Олександр Федорович Свідунович у день святкування Різдва Христова – 7 січня [1] 1938 р. у селі Дівін Кобринського району Брестської області в Білорусі у селянській сім’ї Федора Сильвестровича та Анни Степанівни [2]. За словами самого о. Олександра «у той час ці місця, як і західна частина України, знаходилася під владою панської Польщі. Народ животів у злиднях і духовному голодуванні. Тут, в силу буржуазних обмежень, як і в царській Росії, бути священнослужителем із низів було мрією не для багатьох. Возз’єднані в 1939 р. (Чер[воною] Армією) з Матір’ю-Батьківщиною, ці області отримали все права та вольності, що були завойовані Жовтнем. Тому й я, як виходець із бідного селянства, користуючись цими правами та вольностями, зміг визначити свою долю самостійно» [3].

Народжений у тяжкі для всіх білорусів часи, хлопчик отримав ім’я Олександр, що походить від давньогрецьких слів ἀλέξω – «захищаю» та ἀνδρός – «людина», та означає «захисник людей». Цю якість Олександр Федорович проніс через усе своє життя, захищаючи інтереси Святої Церкви, її вірних, своїх рідних і близьких. Прізвище Свідунович, за словами одного з найталановитіших вчених Мінської духовної академії та семінарії Олександра Валерійовича Слєсарева, сказаними автору під час особистої розмови, «є типовим поліським прізвищем білорусів».

Із дитинства хлопчик відрізнявся неабиякою допитливістю, яка лишилася на все життя. Дитинство Олександра Свідуновича припало на час Великої Вітчизняної війни та німецьку окупацію Білорусі, а тому не дивно, що «на все своє життя в пам’яті отця Олександра лишилися спогади про те, як їхній сім’ї довелося голодувати та бідувати, ховатися в лісі від німців, ховатися від бандерівців, що лютували» [4]. Одного разу німці спішно відступили від їхнього села, і місцеві вирішили, що нацисти більше не повернуться. Усі, хто в той час були вільними, побігли до колишнього німецького табору з метою поживи від німецьких речей. Пішов із цими людьми й маленький О. Свідунович, який здобув собі шикарного трофея – німецького акордеона. Коли ж хлопчик, який сам був ледь більшим за музичний інструмент, тягнув додому здобуте, то один чоловік запропонував йому обміняти акордеона на щось незначне, однак, незважаючи на свій вік, хлопець зрозумів, що обмін буде нерівноцінним і, відмовивши, продовжив тягнути свою здобич. Чи варто говорити про те, що відчули батьки, коли дізналися про «подвиг» свого сина, особливо беручи до уваги, що невдовзі німці повернулися та стали нещадно карати всіх, у кого знаходили свої речі? Акордеона сховали в сіні та ще довго він нагадував про колишній «похід» Олександра Федоровича. Однак, цей випадок із дитинства наявно демонструє характер майбутнього протоієрея Олександра – усе, за що би не брався, він доводив до кінця, не шкодуючи власних ані фізичних, ані моральних сил.

Невдовзі війна закінчилися і хлопчик пішов до дівінської школи [5], де викладали білоруською мовою. У 1956 р., по закінчені загальноосвітнього навчання, він подає документи до Гродненського педагогічного інституту [6], однак батько сказав йому: «Синку ... іди до семінарії». Поміркувавши, син прислухався до батькової поради. Слід зазначити, що згодом о. Олександр зауважував, що міг би легко засвоїти юриспруденцію (вочевидь, у Педінституті він хотів навчатися на юрфаку). І насправді, все життя він цікавився законотворчими актами та легко орієнтувався в канонічному праві Православної Церкви та державному праві Радянського Союзу та незалежної України. Збереглася чимала кількість документів, які о. Олександр вивчав, позначаючи найважливіші для нього місця (в останній період життя він найбільше цікавився державними документами, що гарантували захист пам’яток історії, до яких відноситься й наш Собор). Навіть кандидатська дисертація А. Ф. Свідуновича присвячена доволі складним питанням у канонічному праві Святої Церкви.

Як зазначає дослідник, «родина Свідуновичів була православною. І сам Олександр часто відвідував церкву, не вступав до лав ленінського комсомолу, хоча в той час для нього це мало негативні наслідки» [7]. Загалом до комуністів у о. Олександра було ставлення різко негативним – за все життя йому довелося на власні очі бачити всю облудність та безбожність єдиної (а тому й головної) партії Радянського Союзу.

Подавши документи до Мінської духовної семінарії, яка ще з 1947 р. [8] була розташована на території стародавнього Свято-Успенського Жировицького ставропігійного чоловічого монастиря (с. Жировичі, Слонімський район, Гродненська обл.), в якому з XV століття зберігається одна з найголовніших святинь білоруського народу – Жировицька ікона Богородиці [9], Олександр Федорович успішно вступив до навчання. Саме в цьому надзвичайному за своєю природою та духовним станом місці й почалося становлення майбутнього пастиря.

Слід зазначити, що в отця Олександра був неперевершений голос (1-й тенор; однак не «писклявий», а дійсно красивий), та ідеальний слух. Тому й не дивно, що ще з першого класу навчання, О. Свідуновича призначають регентом семінарського хору [10] та згодом нерідко запрошували співати на престольні свята до різних храмів. Пізніше, в часи служіння в Дніпродзержинську, до міста з гастролями приїде народний артист України М. В. Гнатюк, який зайде до Свято-Миколаївського Собору де зустрінеться з його настоятелем. Під час розмови само собою виникло дружнє змагання хто зможе взяти вищу ноту . і наш талановитий протоієрей вийшов переможцем!

На всьому курсі Олександр Свідунович іноді поділяв статус найкращого учня з Віталієм Антоніком (нині – протоієрей Віталій, зав. Кафедри бібліїстики Мінської духовної семінарії, професор) з яким у них було серйозне, але дружнє суперництво. Дружні стосунки, ці двоє видатних протоієреї пронесли через усе своє життя.

Блискуче закінчивши навчання в МінДС у 1960 р. лише з однією (!) «четвіркою» [11], Олександр Федорович вирішує продовжити навчання в духовній академії. Однак у Білорусі тоді не було вищого духовного навчального закладу, в сусідній Україні – теж. Лишалася Російська Федерація, в якій тоді діяло дві духовних академії – Московська (у Троїце-Сергієвій Лаврі) та Ленінградська (нині – Санкт-Петербурзька). Не зважаючи на солідну назву та близьке розташування до столиці, в той час Московська академія була доволі слабкою в плані навчання; особливо її слабкість виділялася на тлі головного конкурента – Ленінградської академії. Тож не дивно, що О. Свідунович, якого завжди відрізняло бажання здобування найкращих знань, вирішив вступити саме до Ленінградської духовної академії, ректором якої був тоді видатний екзегет (спеціаліст із тлумачення Святого Письма) протоієрей Михаїл Сперанський (1888 – 1984 рр.).

У той час Московський Патріархат переживав далеко не найкращі часи хрущовських гонінь та утисків. Як вже зазначалося, 1960 р. (коли О. Ф. Свідунович вступив до академії) було закрито багато храмів, зокрема й Свято-Миколаївський Собор у Дніпродзержинську. Втім, незважаючи не негативне ставлення з боку влади, студент Свідунович продовжував своє блискуче навчання, паралельно цікавлячись мистецтвом та музикою. Нерідко він відвідував чисельні Ленінградські музеї та полюбляв прогулюватися красивим містом. Сам протоієрей Олександр пізніше так згадував про студентські роки: «У духовних школах я задовольняв запити свого духу в силу широкої програми навчання. Разом із загальноосвітніми дисциплінами, такими як іноземні нові та старі мови, російська мова, Конституція СРСР, ми вивчали церковнослов’янську мову, церковний спів, Святе Письмо Старого та Нового Завітів із тлумаченням святих Отців, церковно-історичні, церковно-практичні, богословські предмети, церковне право. До наших послуг (у ЛДА [12]) була величезна бібліотека (200 т[исяч] екз[емплярів]) наукових книг з усіх областей знання. Кожен допитливий [студент] при [написанні] семестрових і курсових творів міг користуватися надбанням публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна» [13]. Серед викладачів та інших видатних людей які впливали на становлення особистості О. Ф. Свідуновича в той час, слід зазначити професора-літургіста та неперевершеного історика М. Д. Успенського (1900 – 1987 рр.), Лева Парійського (1892 – 1972 рр.), протопресвітера Віталія Борового (1916 – 2008 рр.) та ін. До особи о. Віталія Борового протоієрей Олександр пронесе благоговійне ставлення через усе життя.

Як пізніше зауважив сам прот. Свідунович: «Духовні школи – це не лише кадри для священнослужителів, але й для єпископату» [14]. І дійсно, чимало випускників ЛДА в подальшому ставало Архієреями, серед який особливо слід зауважити нінишнього Предстоятеля Української Православної Церкви Митрополита Київського і всієї України Володимира Сабодана та нинішнього Митрополита Дніпропетровського й Павлоградського Іринея Середнього, з якими о. Олександр разом навчався та співав у академічному хорі.

Час навчання Олександра Федоровича в Ленінграді співпав із єпископством одного з найвидатніших ієрархів Російської Православної Церкви ХХ століття Митрополита Никодима Ротова (1929 – 1978 рр.) – фігурою однозначно неповторною та багато в чому суперечливою [15]. З 1963 р. Митр. Никодим займав Ленінградську кафедру, займаючи вже в той час посаду голови Відділу зовнішніх церковних зносин (тепер – зв’язків) РПЦ – будучи фактично «міністром закордонних справ» Московського Патріархату. Того ж року ним була розпочата кампанія по відродженню чернечого життя в Свято-Пантелеймонівському монастирі на святій горі Афон, для чого він відправив достатню кількість молодих монахів із Радянського Союзу до цієї славної обителі. Завдяки цим заходам з боку Митрополита Никодима, Пантелеймонів монастир лишився за Московським Патріархатом і нині є одним із найважливіших серед закордонних монастирів РПЦ.

Сам Никодим постійно шукав молодих, освічених і талановитий студентів духовних навчальних закладів, аби доручати їм відповідальну роботу, в тому числі й у сані Єпископа [16]. Звісно, що студент-випускник О. Свідунович не міг лишитися поза його увагою. Одного разу (ще до відправлення делегації монахів із РПЦ на Афон), Митрополит Никодим запросив його до себе та запропонував йому: «Олександре Федоровичу, чи не хотіли би Ви на якийсь час поїхати на Афон?». Приголомшений такою пропозицією, все ж таки наш майбутній настоятель коректно відмовив могутньому Архієрею, пояснивши, що прийняття чернецтва не входить до його планів. Пізніше, розповідаючи автору цю історію, о. Олександр із усмішкою додасть: «Де Афон і де Дніпродзержинськ!».

Згідно з тодішніми правилами, духовну академію можна було закінчити вже з науковим ступенем кандидата богослов’я [17], якщо студент вчасно затвердить, напише та захистить роботу. Звісно, що Олександр Свідунович, який звик долати найвищі вершини під час навчання, вирішив захистити кандидатську дисертацію, ще до закінчення академії. І тут із ним знову сталася цікава історія, яка є відбитком його характеру: в день, коли мали вивісити можливі теми для написання дисертацій [18], Олександр не став нудитися тяжким очікуванням, а пішов до музею; коли ж він повернувся, то інші студенти вже розібрали собі теми, лишивши найтяжчі, серед яких була «Спорідненість і свояцтво, як перешкоди до шлюбу (за канонами і російськими цивільними законами» [19], яку наш майбутній настоятель і обрав для себе. Під час написання цієї надзвичайно цікавою та одночасно складної роботи, Олександр Федорович неодноразово відвідував і вже згадувану бібліотеку Салтикова-Щедріна, в якій працював із кодексом візантійського імператора Феодосія (Codex Theodosianus), написаного латиною в V столітті, чим вражав тутешніх відвідувачів, які зі здивуванням питали навіщо йому кодекс і де він навчається. Звісно, як і належить православному академісту, О. Свідунович презентував свою alma mater на найвищому рівні, чим приголомшив співрозмовників які не чекали подібного від «відсталих» (згідно з радянською пропагандою) віруючих.