Успішно захистивши кандидатську дисертацію, в 1964 р. молодий богослов закінчує навчання в академії «за першим розрядом» [1] та отримує направлення до старовинного білоруського Смоленську [2], де його призначають псаломщиком надзвичайно красивого Успенського Собору, спорудженого в поєднанні давньоруського та українського барочного архітектурних стилів. У Смоленську молодий кандидат богослов’я знайомиться з двома людьми, які суттєво (якщо не докорінно) змінили його долю: Галиною Сергіївною Федоренковою (нар. у 1945 р.) та Єпископом Антонієм Вакаріком (1926 – 2003 рр.). Перша в жовтні 1965 р. стане його дружиною [3] та найпершою помічницею у житті. Разом із нею протоієрей Олександр буде виховувати двох дітей (доньку й сина), а сама Галина Сергіївна в усій повноті розділить подальший апостольський труд свого чоловіка у Дніпродзержинську. Єпископ Антоній 10 липня 1966 р. у Свято-Успенському Кафедральному Соборі м. Смоленська рукоположить Олександра Федоровича на диякона [4]. Слід зазначити, що цього Архіпастиря о. Свідунович буде поважати все своє життя.

Так розпочалося священнослужіння Олександра Федоровича в дияконському сані, яке він звершував у Свято-Покровському храмі м. Демідова Смоленської області [5]. Невдовзі, 3 листопада 1967 р диякона О. Свідуновича було переведено до церкви Спаса Нерукотворного, що на Окопній вулиці м. Смоленська (а тому в народі яка дістала назву «окопної») (указ № 108) [6]. Вже 1 березня 1968 р. його призначають штатним кліриком Смоленського Успенського кафедрального Собору (указ № 36) [7].

Диякона Олександра цінував не лише Єп. Антоній, але і його наступник Єпископ Гедеон Докукін (1929 – 2003 р.), який у 1967 р. став новим Архієреєм Смоленська. Талановитий священнослужитель, дияк. Свідунович міг як надзвичайно красиво служити, так і співати та читати на кліросі в разі необхідності. Враховуючи плідні труди 30-річного диякона, до 5-річчя перебування в дияконському сані, 17 квітня 1968 р. Єпископ Гедеон нагородив о. Олександра «право[м] носіння подвійного ораря при богослужіннях» [8]. Невдовзі, 16 грудня 1969 р. диякона О. Свідуновича було знову переведено до «окопної» церкви м. Смоленська (указ № 240) [9].

Ось як пізніше описував свій «смоленський» період сам протоієрей Свідунович: «Моє служіння Церкві розпочалося після закінчення ЛДА в 1964 р. у м. Смоленську. М[істо] Смоленськ є справді багатостраждальним містом, що винесло жахи ... воїн, особливо Великої Вітчизняної війни, коли місто на 90 відсотків було зруйноване. Визначною пам’яткою та гордістю міста є Успенський Собор – церковна пам’ятка могутності та сили руського духу, що дивом лишився від війни цілим і неушкодженим. Тут я проходив своє служіння псаломщиком, регентом і дияконом. Пам’ятається, що Собор відвідувало багато туристів, які направлялися з-за кордону до Москви та інші міста Союзу. Велике захоплення викликала у них велич Собору. Велике здивування викликала у них молитовна обстановка в храмі з великою кількістю тих, хто молилися. Але були всякі туристи. Одні фотографували Собор, інші вишукували продукцію не для достойної мети [10], треті підсовували між іншими сувенірами «духовну літературу», що далеко не відповідала запитам віруючих  [11]. Були й такі випадки, коли автору цих рядків доводилося деяких туристів, які своїм внутрішнім і зовнішнім видом оскорбляли почуття віруючих, видворяти з Собору» [12].

Однак, скоро у о. Олександра почалися проблеми з основним «інструментом» священнослужителя – почало боліти горло. Лікарі порадили переїхати ближче до Азовського моря, і в 1971 р. [13] він на короткий час переїжджає до Бердянську. Втім тут йому довелося зустрітися з активним опором місцевого диякона, який, вочевидь, став переживати за те, що дияк. Свідунович може бути конкурентом. Не знайшовши можливості закріпитися в приморському місті, о. Олександр Федорович переїжджає до Дніпропетровська на запрошення свого давнішнього друга. З тих пір усе служіння нашого майбутнього настоятеля проходило в Дніпропетровській області.

У цей час Божий Промисел знову зводить на одній землі диякона-богослова та Єпископа Антонія Вакаріка, який тоді був Дніпропетровським Архієреєм. Сам Преосвященний Антоній за 6-ти річне керування обласною єпархією (1967 – 1973 рр.) лишив після дуже добру пам’ять серед духовенства та вірних. Так, «збереглися документи, що підтверджують активізацію релігійної діяльності священнослужителів у цей час. Архієрейські служби відрізнялися урочистістю, залученням великої кількості духовенства з єпархії, присутністю великої кількості вірних, були відкриті церкви там, де їх не було навіть до війни (! виділено нами – АБ). Владика Антоній оновив кадри духовенства, зобов’язав священників промовляти проповіді за кожним богослужінням (впродовж багатьох років до цього проповіді вимовлялися лише по великих релігійних святах), безвідмовно звершувати релігійні треби в храмах, збільшив кількість хорів по всіх церквах. Стверджував, що виявить священників, що сприяють закриттю церков, і всенародно вижене їх із храмів, а на їхнє місце призначить достойних» [14]. Звісно, що такі дії Єпископа Антонія не могли викликати задоволення в органів держбезпеки і вже 28 березня 1968 р. управління Комітету державної безпеки по Дніпропетровській області направило до обкому пропозицію: «Управління КДБ вживає заходів щодо посилення через оперативні мож­ливості впливу на Антонія, але ця робота позитивних наслідків не дає. Вважаємо доцільним поставити перед відповідними інстанціями питан­ня про увільнення від обов’язків Керуючого Дніпропетровською єпархією єпископа Антонія» [15]. Саме приклад цього непересічного Єпископа і вплинув на священницьку діяльність майбутнього відновлювача церковного життя Дніпродзержинська.

Єп. Антоній призначив о. Олександра штатним дияконом Миколаївської церкви селища Ігрень м. Дніпропетровська 10 вересня 1971 р. (указ № 222) [16], а вже 20 березня 1972 р. перевів до Свято-Троїцького Кафедрального Собору (указ №53) [17].

Невдовзі Єпископ Вакарік вирішив рукоположити диякона Свідуновича на священника, аби той прийняв участь в оздоровленні парафіяльного життя єпархії, курс на що Архієрей проводив уже не один рік. Не проти прийняття священства був і сам кандидат, а тому 25 жовтня 1972 р. диякон Олександр був висвячений на священника. Маючи чудові знання, а також не один рік служіння в дияконському сані, новорукоположений ієрей Свідунович вже скоро засвоїв на практиці усі особливості священницького служіння, і вже 31 жовтня того ж року був призначений настоятелем старовинної та чудової Покровської церкви селища Таромське Дніпропетровської області (указ № 245) [18].

Церква в Таромському здавна користується любов’ю православних Придніпров’я. У радянський час це був один із небагатьох діючих храмів, до якого вірні могли їздити як і з Дніпропетровську, так і з Дніпродзержинську. З ініціативи молодого та дієвого настоятеля, в Покровському храмі був проведений ремонт і оновлено внутрішній розпис. Цікаво, що в ремонтних роботах священник Свідунович приймав безпосередню та живу учать. Стосується це й розпису храму, з чим пов’язана одна доволі кумедна історія. Розписуючи настінну олтарну ікону Покрова Богородиці, художники ніяк не могли написати її саме так, як цього хотів о. Олександр. Втомившись, вони вирішили продовжити наступного дня, запевняючи настоятеля, що вже назавтра (коли вони прийдуть) ікона виглядатиме так, як він того хоче. Відпустивши майстрів, ієрей Свідунович заліз на «ліси», взяв до рук пензля та сам домалював ікону (не маючи при цьому ніякої художньо освіти, окрім чудового естетичного смаку та природнього таланту). Коли на ранок прийшли художники, то вони покликали о. Олександра та заявили йому щось на кшталт: «Подивіться, як чудово виглядає – ми же Вам казали, що все буде добре!». Настоятелю лишалося лише всміхнутися.

Вірники Таромської церкви одразу полюбили свого пастиря, в якому побачили надзвичайно освіченого богослова, ерудованого проповідника, нелицемірного молитовника, талановитого адміністратора та просто достойного священнослужителя. 

Труди таромського пастиря не обходило увагою й церковне начальство, і 23 травня 1975 р. Архієпископ Сімферопольський та Кримський Леонтій (Гудимов, 1928 – 1992 рр.), який впродовж 1973 – 1990 років керував Дніпропетровсько-Запорізькою єпархією [19], нагородив священника Олександра Свідуновича скуфією [20] та камілавкою [21], тим самим відзначивши старанні труди 37-річного ієрея [22]. За два роки по тому, 12 квітня 1977 р. Архієпископ Леонтій нагородив о. Олександра наперсним жовтим хрестом [23].

Невдовзі, 27 травня 1980 р., Архієрей призначив отця Свідуновича настоятелем Свято-Успенської церкви міста Павлограда Дніпропетровської області (указ № 90) [24]. Ця парафія відрізнялася неабиякою проблемністю з боку тутешнього причту, який, заміть того аби допомагати батюшкам, нерідко на пустому місці породжували конфліктні ситуації. Особливо це стосувалося церковного касира, яка спеціально уповільнювала чергу вірних, так, що вони не встигали подати «безкровні» [25] записки навіть до кінця Божественної Літургії! Не зважаючи на явний опір з боку деяких причетників, новопризначений настоятель зміг домовитися з касиром про нормальну взаємодію, чим несказанно порадував православних павлоградчан. Також отцем Олександром був розпочатий ремонт у цьому храмі.

Високо цінуючи труди о. Олександра, 1 квітня 1982 р., Архієпископ Леонтій возвів настоятеля Успенської церкви в сан протоієрея [26], видавши йому цікаву за змістом грамоту, в якій, зокрема, зазначалося: «Відсьогодні протоієрей Олександр Свідунович на Божественних службах має стояти спереду пресвітерів, і від усіх, хто з ним є, бути ще більше шанованим, тому що [він] найменований саном найвищім. Належить же і йому бути зразком для вірних через властиве його чину доброчесне життя, і здорові слова, і труди молитовні» [27].

Однак діяльність отця Свідуновича в Павлограді не лишилася поза увагою антицерковних сил, які всіляко намагалися перешкоджати реставрації Успенської церкви та нормалізації в ній церковного життя. Одного разу, довідавшись про намір настоятеля поїхати до Дніпропетровська, йому перекрили дорогу, тим самим намагаючись втягнути в конфлікт, який би дійшов до уповноваженого в справах релігії по області та, зрештою, позбавив свящ. Олександра державної реєстрації, що на той час було рівнозначним позбавленню можливості служити. Втім, милістю Божою, настоятель зміг розпізнати лукавий задум богоборців, і поїхав до Дніпропетровська іншою дорогою.

Звісно, що при такій ситуації, продовжувати служіння в Павлограді для отця Свідуновича (який і так за короткий термін встиг зробити для цієї парафії дуже багато) було майже неможливим. Тому, 26 квітня 1982 р., рішенням Архієпископа Леонтія його було переведено до кліру Свято-Троїцького Кафедрального Собору м. Дніпропетровська (указ № 2) [28].

Відзначаючи труди протоієрея Олександра Свідуновича, 15 квітня 1987 р. Архієпископ Леонтій нагородив його палицею [29]. Невдовзі питання про відкриття Свято-Миколаївського Кафедрального Собору в м. Дніпродзержинську добігло свого логічного завершення й перед Арх. Леонтієм постало питання визначення з кандидатурою настоятеля для Собору. Архієрей чудово знав у якому стані знаходиться Миколаївська церква, а тому йому потрібно було відшукати людину, яка попри все зможе підняти занедбану святиню. Знаючи прот. Олександра Свідуновича як талановитого організатора церковного життя (особливо після непростого випробовування в Павлограді), Архієпископ Гудимов покликав до себе клірика Кафедрального Собору Дніпропетровська та сказав йому: «Свідунович, лише ти зможеш там впоратися». Ці слова стали пророчими.