Приїхавши вперше до Свято-Миколаївського Собору, отець Олександр був шокований побаченим: сам храм, як і його територія були у надзвичайно занедбаному стані. Його дипломатичний вислів, що «Свято-Миколаївський собор був відданий віруючим, нажаль, у досить жалюгідному стані» [1] є просто спробою приховати свої титанічні труди по відродженню святині. Так, колись жовта цегла,  з якої було споруджено Собор, під впливом часу, недоброякісного повітря міста та, найголовніше, від графіту сусіднього Дніпровського Металургійного Заводу (ДМК) перетворилася на брудно-сіро-чорну. «Ззовні у багатьох місцях зруйнувалися архітектурні кладки, перегнили цибулинки куполу, дзвіниці та бокових прибудов, прогнилий дах заріс зіллям і деревами, з’явилися тріщини. В середині Собору церковний живопис і розпис були свідомо знищені. Зникли дзвони, іконостас, церковне начиння, книги та майно» [2]. Відтепер ставало зрозумілим, чому музей покинув приміщення Собору – давалося ознаки не лише необхідність більших площ для музейних фондів, але й легше було спорудити нову будівлю, аніж реставрувати стіни храму.

Однак протоієрей Олександр Свідунович був не з таких, хто звик відступати перед труднощами. Вже 3 квітня, на Вербну Неділю, він зумів організувати та звершив першу Божественну Літургію в храмі святого Миколая – там, де вже 28 років не лунала ані молитва, ані слово Боже [3].

Згідно з тогочасним порядком, 4 квітня 1988 р. прот. О. Свідунович отримав довідку від уповноваженого в справах релігії В. С. Шендрика, якої державна влада підтверджувала право нашого священника на настоятельство церкви святого Миколая в Дніпродзержинську [4].

На сам день Святої Пасхи, яка тоді святкувалася 10 квітня, отець Олександр вже зумів організувати хор під керівництвом Окатова Е. О. – талановитого регента-псаломщика, який у свій час співав у опері. 

Звісно, що на першу Пасху до Собору прийшли десятки тисячі людей – хтось помолитися, хтось просто подивитися, а хтось (це в першу стосується нетверезої молоді) продемонструвати повну відсутність навіть елементарної культури. За словами протоієрей Олександра, сказаними автору, на цю першу Пасху «води в храмі було по коліно». В цьому немає нічого дивного: попри довготривале «відвикання» соборних стін від великої кількості людей, зазначимо найголовніше – Собор плакав від того, що нарешті в ньому відродилася молитва до Господа. Під час хресного ходу чисельних відвідувачів Собору довелося стримувати великій кількості запрошених міліціонерів, які ще до середини 1990-х років (поки не відкрилися інші храми по місту) кожної Пасхи у великій кількості патрулювали територію церкви святителя Миколая, за що, звісно, отримували чималу винагороду від настоятеля.

Щоби простимулювати подальшу діяльність по відродженню Свято-Миколаївського Собору, Архієпископ Леонтій нагородив настоятеля протоієрея Олександра хрестом із прикрасами [5].

Із самих перших днів протоієрей Олександр Свідунович став налагоджувати відродження Собору. Для цього він запросив знайомого йому ще з Таромського Сіренка І. Д., який і став першим старостою Собору та активно включився в реставраційні роботи. Сам настоятель зібрав усі родинні збереження та, долучивши до них пожертвування вірних, вже одразу після Пасхи розпочав ремонт храму. Збереглося фото Собору, на якому центральний купол і дзвіниця стоять у лісах, а на фотографії рукою отця Олександра написано: «Початок ремонту парафіянами після передачі Собору на 9. V. 1988 р.». Таким чином, менш ніж за місяць після того, як прот. Свідунович отримав призначення до Дніпродзержинську, він знайшов можливості для відродження цієї перлини Придніпров’я. Слід зазначити, що, на відміну від деяких інших храмів, наш Собор реставрувався «на пожертви суто парафіян» [6], тобто основним жертводавцем виступала не якась організація чи окрема фізична особа, а люди, які несли частину своїх коштів до Божого храму. У цьому не можливо не вбачати органічного зв’язку між тим, що Собор було споруджено на гроші кам’янчан, так і тепер на гроші їхніх наступників його було відроджено.

Необхідно було віднайти такий спосіб, який би надавав можливість зберегти всі унікальні архітектурні особливості церкви св. Миколая. І цей спосіб віднайшов сам отець Олександр, який вирішив пофарбувати храм. Це унікальне рішення дозволяло закрити брудн» цеглу, захистити її від руйнації, а при подальшій реставрації можна було й надалі використовувати фарбу. Крім того, завдяки пофарбуванню Собор одразу мав би виділятися серед міської архітектури (особливо біля Дніпровського заводу).

Протоієрей Олександр, який на той час і так вже давно втратив можливість нормального сну та відпочинку через постійний труд навколо підняття церкви з недбальства, самостійно вирішив і питання кольорової гами зовнішнього виду Собору. Саме за його геніальним задумом основна площа мала бути пофарбована в червоне, а всі надзвичайно красиві архітектурні вироби – в біле. Це унікальне та рідкісне поєднання кольорів, кожен із яких відіграє свою роль, підніс Собор на ще вищій щабель храмового зодчества не лише Придніпров’я та України, але й усього світу. І в цьому найпершою заслугою є труд о. Олександра. Не даючи собі відпочинку, протоієрей Олександр Федорович сам підбирав необхідні для кожного куточку церкви кольори та іконографічні сюжети. Збереглося чимало вирізаних ним із різних православних церковних календарів і подарункових видань ікон, частина з яких і була зрештою зображена на храмових стінах.

Слід звернути увагу на характер о. Олександра [який] можна охарактеризувати як відвертий у своїх почуттях до гарячності. Втім, ця гарячність ніколи не переходила в озлобленість та переслідування інакодумців. Усі його душевні емоції одразу відбивалися на лиці та в очах – навіть цим він виділявся від інших. Особливістю характеру нашого відроджувача Собору була відвертість та відсутність лицемірства; якщо він любив чи поважав, то ніколи цього не приховував, якщо ж зневажав – так само це було видно. Однак, отець Свідунович, як і належить православному християнину, не «затаював образи», а «випустивши пару» через сказане зауваження, в прямому значенні цього поняття забував за конфліктну ситуацію. Автору доводилося бачити протоієрея Олександра в таких ситуаціях, коли, навіть і простивши, тяжко змінити своє ставлення до людини, яка нанесла чималий збиток для внутрішнього спокою; однак наш преподобний настоятель знаходив у собі сили пробачати цих людей.

Олександр Федорович мав унікальну рису – говорив правду прямо в лице співрозмовнику, в незалежності від його соціального та політичного стану. Звісно, що подобалося далеко не кожному, тому що нам легше сприймати лицемірну брехню, замість конструктивної критики. Втім, і отець Олександр не розпорошував свого дару там, де це не було потрібне – він знав де, кому та за яких обставин і що саме слід казати. Щирість була супутником свого життя, і саме тому все, за що би він не брався, він доводив до кінця – тому що до кожної справи він підходив із усією душею. Щиро обрав свій життєвий шлях, щиро прийняв священство, щиро служив Церкві, щиро звершував Божественну Літургію та інші служби, щиро проповідував, щиро відроджував Собор, щиро любив свою сім’ю, щиро любив дітей. За красивою та одночасно суворою зовнішністю билося надзвичайно добре серце, в чому могли переконатися всі, хто удостоївся бути хоча би трохи ближче в спілкуванні з отцем-настоятелем, аніж просто на службах. Тому можна сміливо ту характеристику, яку видатний російський церковний історик В. В. Болотов (1854 – 1900 рр.) надав святителю Василію Великому (біля 330 – 379 рр.): «занадто серйозним проходив . образ цього . пастиря, на устах якого вже слабка усмішка була рівносильна схвальній нагороді та просте мовчання – осуду» [7] віднести й до нашого превелебного настоятеля.

Сумлінно підходячи до своїх обов’язків, не зважаючи на свою настоятельські посаду, отець Олександр служив седмиці наряду з іншими кліриками фактично до глибокої старості (лише в останній період свого життя він став служити лише по суботах, неділях і святах). Рідко яке богослужіння він проводив без проповіді, які теж були цікавими в своїй композиційній побудові: маючи величезні за об’ємом знання, протоієрей Свідунович нерідко намагався вмістити їх у невеликий за часом проміжок (аби не втомлювати слухачів); саме тому непідготовленим богословськи людям іноді було не зовсім зрозуміло те, про що говорить настоятель (в той час як він буквально «пірнав» у найглибші богословські глибини). Під час проповіді протоієрей Олександр торкався всіх насущних проблем суспільства та нерідко вів свого роду «діалог» із вірними. 

Тож, не дивно, що отець Свідунович користувався надзвичайною повагою Митрополитів Антонія Вакаріка та Леонтія Гудимова, Єпископа Гліба Савіна, Єпископа Кроніда Міщенка, Митрополита Іринея Середнього та інших Архієреїв Дніпропетровщини. Поважало його й духовенство, а вірники любили свого пастиря. Сам же о. Олександр ніколи не похвалився ані своїми талантами, ані своїми надзвичайними знайомствами. Втім, ревносно виконуючи свої обов’язки, він чекав такого ж і від своїх підлеглих, а в разі небажання останніх трудитися задля Церкви – віддаляв їх від посад.

Восени 1990 року сталася надзвичайно важлива для українського Православ’я подія – рішенням Помісного Собору Російської Православної Церкви, що відбувся в Москві 25 – 27 жовтня 1990 р., було прийнято ряд рішень, які відроджували споконвічні права та привілеї Святої Київської Церкви, які вона мала до XVIII ст. Серед рішень цього Собору є наступні положення:

«1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні.

2. У зв’язку з цим найменування «Український Екзархат» скасовується ...

4. Предстоятель Української Православної Церкви носить титул «Митрополит Київський і всієї України».

5. Митрополиту Київському і всієї України ... засвоюється титул «Блаженніший» .

7. Синод Української Православної Церкви обирає та поставляє керуючих і вікарних архієреїв, засновує та скасовує єпархії» [8].

У зв’язку з таким доленосним рішенням, 28 жовтня 1990 р., в київському Соборі Святої Софії Московський Патріарх Олексій Рідігер (1929 – 2008 рр.) вручив Митрополиту Київському Філарету Денисенку Томос (Грамоту) про відповідне рішення Собору РПЦ. Цим Томосом Українська Православна Церква користується й донині.

У той час і в Дніпродзержинську поступово відбувалися зміни в церковному житті. Так, 20 грудня 1990 р., розпорядженням Дніпропетровського Єпископа Гліба Савіна (1945 – 1998 рр.) настоятеля Свято-Миколаївського Собору протоієрея Олександра Свідуновича було призначено «благочинним Дніпродзержинського округу Дніпропетровської області, з обов’язковим [9] виконанням пункту 57-62 статуту РПЦ, розділ «про благочиння»» [10]. Згідно з цим документом, до відання протоієрея Олександра відносилися: м. Дніпродзержинськ; села Карнаухівка та Миколаївка Дніпропетровського району; Криничанський район, міста Верхньодніпровськ, Верхівцево, П’ятихатки та Жовті Води. За сучасними мірками територія начальствування нашого настоятеля дорівнювалася території окремої єпархії!

Того ж, 1990 р., нашого настоятеля було обрано депутатом Заводської райради 21 скликання від 1-го виборчого округу. Цікаво, що о. Олександр отримав «Посвідчення №1» [11] в чому не можна не вбачати великої поваги з боку депутатів до свого колеги.