Українська православна Церква
Кам'zнська єпархіz
Храм преподобного сергіz радонєжського
Бібліотека імені свzтителz володимира
Архімандрит Арсеній Бочкарь
Мистецтво бути добрим
(досвід реалізації православної християнської доброчинності
на прикладі сучасних стовпів Церкви)
Есе на тему християнського життя початку XXI століття
Життя кожної людини сповнене підйомів і спусків. У декого ці процеси відбуваються повільно, в той час як у інших ці зміни проходять бурхливо. Вочевидь, наявність «повільної», або «прискореної» моделі життя залежить не тільки від зовнішніх факторів соціально-культурного, політичного та релігійного життя людини, але й від її особистого характеру та особливостей світосприйняття. Так, автору доводилося зустрічати людей, які мають надзвичайні здібності для того, аби докорінно змінити своє доволі повільне та статичне життя на більш динамічне; ці люди щиро бажають цього … втім фактично нічого не роблять для реалізації цих змін. Основна причина «тормозіння» процесу стабілізації власного життя полягає в небажанні міняти звичний уклад, страху перед невідомим та перед людською критикою. Найчастіше саме останнє стає причиною «затирання» найкра-
Митрополит Київський і всієї України
Митрополити Володимир і Олександр
Митрополит Київський і всієї України
Текст статті було написано 2 березня 2013 року
для публікації в "Науковому віснику УУБА-КаУ".
Електронна версія надана автором
спеціально для публікації
на сайті бібліотеки імені святителя Володимира
храму преподобного Сергія Радонєжського
Розміщено 4 червня 2015 року
щих поривів душі, що зрештою перетворює людину на механічну істоту, яка перестає відчувати радість життя через те, що живе не тим життям, яким би їй хотілося (в нормальному розумінні цього поняття), а від життя переходить до існування.
Якщо уважно подивитися на християнську антропологію (вчення про людину), то можна доволі легко побачити очевидні, на перший погляд, речі: людина створена вільною і володіє як вільною волею, так і максимально припустимою серед усіх Божих творінь свободою. Саме ця свобода й має використовуватися для того, аби кожна людина змогла реалізувати своє подвійне призначення, яке полягає в двох аспектах: зробити усе можливе для того, аби підготувати себе до вічного життя та зробити усе можливе для того, аби прожити своє земне життя щасливо. Ці два поняття жодним чином не суперечать одне одному. Завданням і навіть покликанням людини є віднайдення в своєму житті гармонійного поєднання обох боків свого життя, аби не втратити ані в першому, ані в другому.
Звісно, таке життя під силу лише християнам. Лише християнин знає можливі засоби для реалізації гармонії в своєму житті; гармонії справжньої, яка ґрунтується на тому душевному спокої, яке Господь дає кожному, хто живе достойним християнським життям (Мф. 11, 28) через безпосередню участь у священних та великих Таїнствах.
Насамперед це стосується Таїнств сповіді (покаяння) та Євхаристії (святого Причастя) – чим частіше людина сповідається та причащається
Святих Таїн, тим глибшим стає її духовне життя і тим скоріше приходить усвідомлення необхідності ухилу від різного роду засудження інших, яке найчастіше стає причиною страти внутрішнього спокою, відновити який часто буває дуже тяжко. Від богоносних отців нам передано знання про те, що оптимальним для християнина є Причастя не частіше одного разу на тиждень та не рідше одного разу в 2 – 3 місяці. При такій регулярності відпадає загроза втрати благоговіння перед Святинею через те, що Вона стає чимось буденним. Одночасно людина продовжує жити благодатним життям.
Звісно, що для того, аби людина не схибила з правильного шляху, їй необхідні вчителі, які би допомагали правильно (тобто насправді православно) розуміти все Божественне Одкровення, яке міститься в Святому Письмі (біблійних книгах) та Святому Переданні (творіннях Мужів Апостольського періоду, апологетів, святих Отців; постановах Вселенських і Помісних Соборів та в церковному богослужінні). В ідеалі такими вчителями виступає священна ієрархія – Єпископи, священники та диякони. Втім, сучасність демонструє нам серйозну проблему відсутності можливості для народу Божого віднайти справжніх і нелицемірних пастирів. Грубість, нахабство, гордість, сріблолюбство та елементарна лінь нерідко стають нашим супутником там, де має мати місце культурність, ввічливість, терпіння (якщо вже немає смирення; бо хто може похвалитися тим, що здобув його?!) та бажання приносити користь людям.
Неодноразово православним священикам доводиться чути про гріхи своїх братів по співслужінню, які не тільки самі не можуть дати ради собі, але й намагаються збивати з правого шляху тих, хто ввірений їхній опіці. Окрім перерахованих раніше проблем сучасного православного пастирства слід зазначити ще одну: проблема лицемірства. Нерідко ми в церкві одні (лагідні настільки, що хоч до рани прикладай), під час спілкування з вірниками та можновладцями інші (заради досягнення своєї мети можемо поступатися совістю та іноді говорити не те, що необхідне, а те, що хочуть від нас почути ті ж самі можновладці), але коли ми приходимо додому, то знімаємо всі маски … І стається так, що під останньою маскою можна побачити те, від чого будь-хто жахнеться – настільки неприємним виявиться наш справжній портрет.
Ці всі проблеми стосуються не лише пастирів, які є відображенням своєї пастви. Насамперед це стосується й пастви. Люди дозволяють собі багато різного роду «духовних вольностей» з тим, щоби потім прийти на сповідь та покаятися. Звісно, що Господь чекає на кожного грішника, який намагається виправляти своє життя, і священних розрішає від гріхів людину. Однак люди не завжди в змозі оцінити терпіння священика та пробачити йому той чи інший гріх (навіть і менший за той, який вчиняють самі). Слід зазначити, що між священиком і паствою існує взаємний зв’язок: священник має бути прикладом для вірних, але й вірні мають підніматися до рівня свого душпастиря. Може наведена нижче аналогія буде на перший погляд грубуватою, однак, на нашу думку в цій ситуації вона доволі доречна: як за політиків говорять, що народ має такий уряд якого він достойний, так і вірні Церкви Христової мають таких священнослужителів, яких самі достойні. Як можна вимагати від священика жити більш-менш чистим життям, якщо ти сам/сама не бажаєш такого життя для себе? Зворотній зв’язок полягає в тому, що й священник не має права закликати до того, чого сам не робить (наприклад, закликати людей до смирення, а самому при цьому бути відвертим тираном).
Цей невеликий вступ-роздум був необхідний для того, аби ми усвідомили та (найголовніше!) призналися хоча б самі собі в тому, що між красивою теорією православного християнського життя та його практичною реалізацією є велика відстань, яку, з одного боку, не так вже й тяжко здолати (що бачимо на прикладі святих – тих, хто своїм життям зміг довести істину того, що спасіння не є якоюсь абстракцією, або надбанням лише древніх часів, але воно можливе для кожного, хто від усього серця захоче його). З іншого боку, навіть поверхневе знайомство з сучасними проблемами Церкви та вірних наштовхує на думку про те, що ця відстань більше нагадує прірву, при чому прірву величезну та нездоланну.
Тож, чи насправді сучасне християнство настільки потерпає від відсутності тих, хто би своїм прикладом міг би свідчити про можливість жити повноцінним православним життям (бути щасливим і на землі та щоденно бути готовим до вічності)? Відповіддю нам слугуватимуть слова Господні: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчинять» (Мф. 7, 7 – 8)».
Дійсно, якщо ми захочемо знайти найкращих серед нас, щоби навчитися від них бути хоча би в малому достойними дітьми Божими, то Господь обов’язково надасть нам можливість зустрітися з цією людиною. А від нас залежить не просто зустріти цю людину, але й зробити все для того, аби не втратити з нею зв’язок і вчитися від неї під час кожної зустрічі.
Автор хотів би розповісти про декількох священників, які явно продемонстрували те, що Господь ніколи не полишає своїх вірних, коли вони самі бажають будувати своє життя згідно з Божими заповідями (на їхнє прохання імена не будуть називатися і самі ситуації не будуть деталізуватися). При всіх різності характерів і доль цих людей їх об’єднує одне: вони вміють любити, вміють пробачати та вміють бути добрими там, де, здавалося б вже не може бути місця цим доброчинностям. Як правило, приховано цими рисами вони володіли і в спокійні часи, однак вони проявилися в них саме під час тяжких випробувань.
Один священник, ще до висвяти на пресвітера довгий час був дияконом. Він мав непоганий голос і хороший слух, і це дозволило йому бути в числі осіб, що були наближені до Архієрея. Будучи в душі доволі непоганою людиною (але десь достатньо глибоко) він все ж дозволяв собі бути нестримним та грубим з більшістю людей, з якими йому доводилося спілкуватися. Так проходив не один рік його життя (вже навіть і в сані священика) і саме таким він і закарбувався в пам’яті автора цієї записки. Відносно нещодавно ми зустрілися за доволі незвичних для обох обставин і змогли коротко обмінятися думками з різних предметів. Одразу стала помітною переміна в характері цього священика на краще – він став більш спокійним і добрим. Його відповідь на причину такої зміни була одночасно і простою, і дуже важливою: «Коли ти починаєш сповідати інших, то вчишся пробачати людей». А чи насправді ми можемо навчитися пробачати інших не лише на словах, але й на ділі так, як навчився цей священник? Чи можемо ми навчитися пробачити людину так, ніби нічого й не сталося?
У іншого священика сталася дуже серйозна конфліктна ситуація, яка могла закінчитися дуже трагічно для обох сторін. Намагаючись знайти вихід, він звернувся по допомогу до іншого священнослужителя, який порадив йому просто примиритися з тим, хто образив (нехай навіть і несправедливо). Саме так цей священник і вчинив. Результат був приголомшливий: обидві сторони не тільки примирилися, але й змогли налагодити дружні стосунки, які змогли принести велику користь обом. А чи часто ми готові поступитися своєю гордістю тоді, коли наші ієрархи нам радять поступитися (не скоритися перед неспра-
Автору цієї статті теж прийшлося зіштовхнутися з ситуацією, коли було дуже тяжко пробачити людину, яка фактично нанесла дуже тяжку моральну травму, скалічивши не фізично, але морально (що іноді є тяжчим за фізичне каліцтво). Розуміючи серцем необхідність віднайти в собі сили простити цю людину, було дуже тяжко реалізувати це на практиці. Втім вихід було знайдено: спочатку просто перестав думати за неї, а через доволі довгий час відчув, що зміг не лише на словах, але й на ділі сказати: «Para que yo te perdone!» [1]. Втім, без постійних порад мудрих ієрархів (Архієрея, священників і диякона), які постійно закликали простити і забути образу/образи, віднайдення прощення було би фактично неможливим. І цим, воістину богомудрим мужам, автор буде вдячний усе своє життя, бо, простивши, одразу відчуваєш наскільки твоє життя стає легшим і спокійнішим.
Останнім, але на нашу думку, найкращим прикладом можливості віднаходити в собі сили для того, аби впроваджувати в життя заповіді Господні, і в нашому XXI столітті, є приклад нашого святого Предстоятеля – Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України. Не говорячи про те, скільки образ йому довелося пережити і від можновладців і від представників неканонічних церков впродовж 1990-х років, скажемо лише про те, що відбулося нещодавно під час його хвороби, коли прийшлося багато претерпіти від лжебратії, яка в очі благословляла, а позаочі робила противне волі та бажанням Блаженнійшого. Страждаючи фізично, Митрополит Володимир не менше страждав і морально. Втім, всупереч
Нехай приклад цих наших сучасників надихає й нас на усвідомлення того, що заповіді Христові актуальні для кожного покоління та для кожного з нас. Ніколи не тяжко та не пізно перемінити своє життя на краще та здобути щастя земне і душевний спокій для Царства Небесного. Як би тяжко нам не було, ніколи не слід забувати про велику користь доброти – тієї доброчинності, яка може врятувати від багатьох проблем і вірних і священнослужителів і все наше суспільство в цілому!
усім можливим прогнозам, він зміг пробачити всіх, хто виявився негідним його довіри. Простив не тільки за себе, але й за свого духовного сина та найближчого помічника Архієпископа Олександра Драбинка, який, вслід за своїм наставником зміг простити тих, хто оганьбив його на весь світ … І тепер обох благословляють за терпіння, а Господь нагородив їх фізичними і моральними силами, аби пережити цей, безумовно, тяжкий період в житті як кожного окремо, так і Української Православної Церкви в цілому.
ведливістю, а саме спробувати знайти шлях до подолання розділення)?